Історія Церкви
Церковні дисциплінарні заходи


“Церковні дисциплінарні заходи”, Теми з історії Церкви

“Церковні дисциплінарні заходи”

Церковні дисциплінарні заходи

В “Уложеннях і завітах Церкви”, які зараз офіційно внесені до Писань як розділ 20 книги Учення і Завіти, описуються процедури управління справами Церкви, зокрема й те, як застосовувати дисциплінарні заходи до тих людей у Церкві, які “чин[я]ть порушення”. У цих настановах, отриманих через одкровення Джозефом Смітом і представлених у червні 1830 р. на першій конференції Церкви, сказано, що причасні молитви та порядок виконання обрядів хрищення і висвячення мають бути такими, як вони записані у Книзі Мормона. Також у них рекомендується, щоб церковні провідники зверталися до Писань у випадках, коли потрібно вжити церковних дисциплінарних заходів.1 У Книзі Мормона наголошується на важливості прощення, на церковних провідників покладається відповідальність судити і пояснюється, що “хто не покається у своїх гріхах, того не буде причислено до Мого народу”2.

Відповідно до “Уложень і Завітів”, питання, що стосуються справ Церкви, зокрема, прийняття рішень щодо дисциплінарних заходів, мали вирішуватися на церковних конференціях чи на формальних зборах старійшин або членів Церкви. Учасники цих конференцій обговорювали будь-які обвинувачення, висунуті проти членів Церкви, слухали свідчення і зізнання, а потім приймали рішення щодо статусу звинувачених. На перших конференціях розглядалися різні випадки, зокрема, випадки домашнього насильства, публічна протидія Церкві та інші провини3.

В одкровенні, отриманому Джозефом Смітом у листопаді 1831 р., було описано більш конкретні процедури щодо застосування дисциплінарних заходів до членів Церкви. У цьому одкровенні єпископа було визначено як “суддю в Ізраїлі”, якому надано право приймати дисциплінарні рішення, і в цьому йому допомагатимуть його радники. У ньому також було сказано, що складні випадки дозволяється передавати на розгляд “Президенту Первосвященства”, або Президенту Церкви, який може покликати інших первосвященників, кількістю аж до 12, допомагати йому4.

У лютому 1834 р. Джозеф Сміт організував першу вищу раду в Кертленді, штат Огайо, за зразком, даним в одкровенні, яке він отримав у листопаді 1831 р. Через кілька місяців він дав дозвіл на створення другої вищої ради в штаті Міссурі. Головували над цими двома радами, відповідно, Перше Президентство та президентство колу в штаті Міссурі, розглядаючи всі ті суперечки та випадки, коли мають застосовуватися дисциплінарні заходи, які не могли бути розглянуті єпископами. Ці ради також служили апеляційною інстанцією, якщо особа була незадоволена рішенням, прийнятим радою, очолюваною єпископом. Протокол перших зборів вищої ради, який тепер знаходиться в Ученні і Завітах, містить детальні інструкції щодо того, як ради мають розглядати випадки, коли є потреба в застосуванні дисциплінарних заходів5.

У перших одкровеннях накладалися певні обмеження на повноваження церковних дисциплінарних рад. Наприклад, хоча у випадках, коли ставалося вбивство, вбивцю позбавляли товариства в Церкві, такі випадки передавалися на розгляд до правоохоронних органів для здійснення правосуддя. У заяві Церкви, оприлюдненій у 1835 р., роз’яснювалося, що церковні суди не мають повноважень судити людей в їхньому праві на життя чи власність, але найбільше, що вони можуть зробити, — це “відлучати їх від [їхньої] спільноти і позбавляти їх [їхнього] товаришування”6.

Дещо з того, що стосується церковних дисциплінарних заходів, змінилося з часом і у відповідності з неперервним одкровенням. У перші роки після відновлення Церкви рішення щодо дисциплінарних питань оголошувалися публічно, і часто члени Церкви зізнавалися у своїх провинах прямо на церковних зборах. Оскільки у багатьох культурах стали приділяти більшу увагу недоторканості приватного життя, Церква почала дотримуватися більшої конфіденційності під час розгляду тих випадків, коли була потреба у застосуванні дисциплінарних заходів. Крім того, у початковий період історії Церкви часто було так, що у церковних судах члени Церкви звинувачували одне одного узагальнено, наприклад, у “нехристиянській поведінці”. З часом Церква видала більш конкретні настанови для місцевих провідників. У наш час більшість випадків, коли вимагається застосування дисциплінарної дії, становлять грубі порушення встановлених Церквою норм, або, у деяких випадках, це може бути тривала публічна протидія церковним провідникам або політиці Церкви.

Мова, що використовується під час застосування церковних дисциплінарних заходів також змінилася. У перші роки існування Церкви дисциплінарні ради могли заборонити члену Церкви “промовляти публічно” або могли відкликати у старійшини його “ліцензію”, тим самим, позбавляючи його можливості служити на місії, проповідувати або виконувати інші офіційні обов’язки. У випадках, коли було вчинено більш тяжкі гріхи, ради “відсікали” члена Церкви, тобто позбавляли його чи її членства в Церкві. Дисциплінарні ради у наш час приймають одне з чотирьох рішень: 1) не застосовувати формальний дисциплінарний захід, а дати пораду; 2) ініціювати накладення формального випробування, в межах якого на деякий час не дозволяється щось робити, наприклад, приймати причастя; 3) позбавити товариства — при цьому особа залишається членом Церкви, але їй упродовж всього процесу покаяння не дозволяється брати активну участь у діяльності Церкви або 4) відлучити від Церкви — при цьому особу позбавляють її членства у Церкві.

Деякі основні моменти, що стосуються церковних дисциплінарних заходів, з часом залишилися незмінними. Від членів Церкви, як учнів Ісуса Христа, очікується, що вони будуть дотримуватися високих моральних норм. Ті, хто не виявляє такої самодисципліни, можуть бути обмеженні в їхній діяльності в Церкві або позбавлені членства в Церкві7. Однак ніякий присуд у земному житті не є остаточним: для членів Церкви, які каються, можуть бути відновлені їхні благословення, і таких членів Церкви може бути відновлено до повного товаришування. Церковні дисциплінарні заходи полягають лише в тому, що приймається рішення про становище людини в Церкві. Проте деякі справи передаються до цивільних судів, наприклад, коли це необхідно зробити за вимогами закону чи для безпеки жертв. У всіх випадках рішення рад мають прийматися після обговорення, під проводом Духа, з милосердям, приділяючи увагу як потребам особи, так і зобов’язанням Церкви. Старійшина М. Рассел Баллард зазначив: “Церковна дисциплінарна дія застосовується не для того, щоб бути завершальною у цьому процесі — скоріше її мета полягає в тому, щоб бути початком для можливості повернутися до повного товаришування та всіх благословень Церкви”8.

Пов’язані теми: Розкол у Церкві

Посилання

  1. Articles and Covenants, circa April 1830 [D&C 20]”, josephsmithpapers.org.

  2. Див. Мосія 26:8–37.

  3. Див. “Minutes, 21 October 1831”, узято з Minute Book 2, 9, josephsmithpapers.org; “Minutes, 6 September 1831”, узято з Minute Book 2, 6, josephsmithpapers.org. В одкровенні, даному в лютому 1831 р., описувався порядок дій щодо певних порушень, наприклад, коли вимагається наявність двох або більше свідків у випадках, пов’язаних з перелюбом. “Revelation, 23 February 1831 [У&З 42:74–93]”, josephsmithpapers.org.

  4. Revelation, 11 November 1831–B [У&З 107 (частково)]” узято з Revelation Book 1, 122–123.

  5. Revised Minutes, 18–19 February 1834 [У&З 102]”, josephsmithpapers.org.

  6. Appendix 4: Declaration on Government and Law, circa August 1835 [У&З 134]” узято з Doctrine and Covenants, 1835 ed., 253, josephsmithpapers.org.

  7. Більшість справ вирішувалися через єпископський суд або вищу раду. У ранній період історії Церкви Товариство допомоги також мало обов’язок “стежити за мораллю — і дуже уважно ставитися до характеру та репутації — [його] членів” (Emma Smith, узято з Relief Society Minute Book, Mar. 17, 1842, 13, Church History Library, Salt Lake City; Jill Mulvay Derr, Carol Cornwall Madsen, Kate Holbrook, and Matthew J. Grow, eds., The First Fifty Years of Relief Society: Key Documents in Latter-day Saint Women’s History [Salt Lake City: Church Historian’s Press, 2016], 36). Виконуючи це доручення, провідниці Товариства допомоги використовували дисциплінарну владу й іноді відмовлялися прийняти окремих осіб у члени товариства або виключали їх з нього з дисциплінарних причин.

  8. M. Russell Ballard, “A Chance to Start Over”, Ensign, Sept. 1990, 16.