Табір Ізраїля

Упродовж днів після метеоритного дощу Джозеф сподівався, що станеться щось дивовижне. Але життя йшло за звичним розкладом, і ніякі інші ознаки не з’являлися на небі. “На серці трохи сумно”, — писав він у своєму щоденнику. Більше трьох місяців минуло з того часу, як Господь дав одкровення для святих у Сіоні, і Джозеф досі не знав, як їм допомогти. Здавалося, що небеса замкнулися¹.

На додачу до занепокоєння, яке відчував Джозеф, Доктор Філатус Герлбат нещодавно повернувся з Пальміри й Манчестера з історіями — частково брехливими, частково перебільшеними — стосовно ранніх років життя Джозефа. Поширюючи історії по Кертленду, Герлбат також поклявся, що омиє руки в крові Джозефа. Невдовзі пророк почав ходити з охоронцями².

25 листопада 1833 року, трохи більше ніж через тиждень після метеоритного дощу, Орсон Гайд приїхав до Кертленда і розповів про те, що святих вигнали з округи Джексон.³ Новина була жахливою. Джозеф не розумів, чому Бог допустив, щоб святі страждали і втратили обіцяну землю. Він також не бачив майбутнє Сіону. У молитві він просив скерування, але Господь просто наказав зберігати спокій і довіряти Йому.

Джозеф відразу ж написав Едварду Партриджу. “Я знаю, що Сіон у встановлений Господом час буде викуплено, — свідчив він, — але скільки днів триватиме його очищення, скільки триватимуть випробування і труднощі — Господь приховує від моїх очей”.

Не маючи чого сказати, Джозеф намагався втішити своїх друзів у Міссурі, хоча їх розділяли майже 1300 км. “Коли ми дізналися про ваші страждання, наші серця переповнилися співчуттям, — писав він. — Нехай Бог дає, аби, незважаючи на ваші великі незгоди і страждання, ніщо не відділяло нас від любові Христа”⁴.

---

Джозеф продовжував молитися, і в грудні він нарешті отримав одкровення для святих у Сіоні. Господь проголосив, що вони страждають за свої гріхи, але Він має співчуття до них і обіцяє, що не залишить їх. “Отже, їх треба покарати і випробувати, як і Авраама, — пояснював Він Джозефу, — бо всіх тих, які не витримають покарання і зречуться Мене, не може бути освячено”.

Як це було й раніше, Господь дав настанову святим придбати землю в Сіоні й шукати законних, мирних способів повернення втраченого. “Сіон не буде зсунуто зі свого місця, — проголосив Він. — Ті, хто залишився і має чисте серце, повернуться і прийдуть до своїх успадкувань”⁵.

Хоча в одкровенні лунав заклик до мирних переговорів з людьми в Індепенденсі, Господь також вказав, що Сіон може бути відновлено силою. Він розповів притчу про виноградник, який було забрано від лінивих слуг і зруйновано ворогом. Коли господар виноградника побачив руїну, то насварив слуг за недбалість і закликав їх діяти.

“Іди і збери разом решту моїх слуг, і візьми всю силу мого дому, — наказав він, — і йдіть ви негайно до землі мого виноградника, і викупіть мій виноградник”. Господь не дав пояснення притчі, але сказав святим, що вона є відображенням Його волі для викуплення Сіону⁶.

Через два місяці Партлі Пратт і Лайман Райт прийшли до Кертленда, маючи більше новин з Міссурі. Дружелюбно налаштовані люди, які жили на протилежному березі ріки від округи Джексон, дали святим їжу і одяг в обмін на роботу, однак святі були розсіяні й засмучені. Вони хотіли знати, коли і як Сіон буде врятовано від ворогів⁷.

Почувши новини, Джозеф підвівся зі стільця і проголосив, що збирається до Сіону. Шість місяців він підбадьорював і обнадіював тих святих, поки вирішував інші проблеми в Кертленді.

Тепер він хотів щось зробити для них — і він хотів знати, хто піде з ним⁸.

---

У квітні 1834 року на зборах маленької філії Церкви у Нью-Йорку 27-річний Уілфорд Вудрафф слухав, як Парлі Пратт розповідав про останнє одкровення, яке Господь дав Джозефу Сміту. У ньому святих закликали зібрати 500 чоловіків, щоб іти з пророком до Міссурі. “Викуплення Сіону повинно прийти силою, — проголосив Господь. — Нехай жодна людина не боїться покласти своє життя за Мене”⁹.

Парлі запрошував молодих і середнього віку чоловіків філії піти до Сіону. Очікувалося, що піде кожен чоловік, якому це було під силу.

У кінці зборів Уілфорд представився Парлі. Разом зі своїм братом Езмоном вони приєдналися до Церкви три місяці тому і обоє були вчителями в Аароновому священстві. Уілфорд сказав, що хоче піти до Сіону, але йому потрібно було сплатити рахунки і зібрати рахунки до того, як він зможе вирушити. Парлі сказав, що він обов’язково має владнати всі фінансові питання до того, як вирушить у похід¹⁰.

Пізніше Уілфорд поговорив з Езмоном про те, щоб іти до Сіону. Хоча Господь покликав кожного фізично спроможного чоловіка в Церкві вирушити в похід, Езмон вирішив не йти, не бажаючи залишати свій дім, сім’ю та ферму. Однак Уілфорд був неодружений, і мав велике бажання вирушити до Сіону з пророком¹¹.

Уілфорд прибув до Кертленда на кілька тижнів пізніше і зустрівся з Бригамом Янгом та Гебером Кімболлом, які нещодавно переїхали до Огайо зі своїми сім’ями. Гебер був гончарем. У нього і його дружини Вілейт було двоє дітей. Бригам був теслею і мав двох маленьких дочок. Нещодавно він одружився на наверненій, яку звали Мері Енн Енджелл після того, як його перша дружина, Міріям, померла¹². Обидва чоловіки хотіли вирушити в похід попри жертви, на які мали піти їхні сім’ї.

Двоюрідні брати Мері Енн, Джозеф і Чендлер Холбрук, також вирушали в похід разом зі своїми дружинами, Ненсі та Юніс, і їхніми малими дітьми. Ненсі та Юніс планували допомагати кільком іншим жінкам у таборі готувати їжу, прати одяг та доглядати за хворими й пораненими на шляху до Міссурі¹³.

Жінки, які залишалися вдома, знаходили інші способи підтримувати похід. Невдовзі, перш ніж вирушити до Сіону, Джозеф сказав: “Мені потрібні гроші, щоб забезпечити Сіон усім необхідним, і я знаю, що вони в мене будуть”. Наступного дня він отримав 150 доларів від сестри Воуз з Бостона¹⁴.

Уілфорд та жменька святих вирушили до Сіону 1 травня. Джозеф, Бригам, Гебер та Холбруки — разом з майже сотнею інших добровольців — вийшли з Кертленда на кілька днів пізніше і по дорозі приєдналися до Уілфорда.

Коли загін було зібрано, він був лише невеликою частиною від п’ятиста, яких закликав Господь¹⁵. Однак учасники прямували на захід в піднесеному настрої, рішуче налаштовані виконати Господнє слово.

---

Джозеф мав велику надію на свій невеликий загін, який він називав Табором Ізраїля. Хоча вони були озброєні й готові до битви, подібно до ізраїльтян у давнину, коли вони боролися за землі Ханаану, Джозеф хотів вирішити конфлікт мирним шляхом. Представники уряду в Міссурі сказали провідникам Церкви, які були там, що губернатор Данклін готовий вислати ополчення штату, аби супроводжувати святих до їхніх втрачених земель. Однак він не міг обіцяти, що зловмисники не виженуть їх знову¹⁶.

Джозеф хотів звернутися до губернатора по допомогу, як тільки Табір Сіону прибуде до Міссурі, а потім співпрацювати з ополченням, аби повернути святих до округи Джексон. Табір залишатиметься в Сіоні на рік, щоб забезпечити святим захист від їхніх ворогів¹⁷.

Аби кожен у таборі мав усе необхідне, члени табору об’єднали свої кошти в загальний фонд. Наслідуючи страрозавітний взірець, Джозеф поділив чоловіків на загони, в кожному з яких було обрано командира¹⁸.

У міру просування Табору Ізраїля на захід, Джозеф хвилювався, що зайде на територію ворога зі своїми невеликими силами. Його брат Гайрум і Лайман Райт навербували й інших чоловіків з філій, розташованих на північний захід від Кертленда, але вони ще не приєдналися до Табору Сіону, і Джозеф не знав, де вони. Його також хвилювало те, що шпигуни спостерігають за пересуванням табору і знають їхню чисельність¹⁹.

4 червня, будучи в поході уже місяць, табір дійшов до ріки Міссісіпі. Джозеф був стомлений і змучений походом, але він був готовий протистояти труднощам, які чекали попереду²⁰. Він дізнався, що інформація і слухи про пересування табору вже дійшли до Міссурі, і сотні поселенців готувалися до битви. Джозеф не знав, чи святі мають достатньо сил, щоб чинити опір.

“Табір має хороше розташування, як і очікувалося, — писав він Еммі, сидячи на березі ріки, — але наша чисельність і засоби є дуже незначними”²¹.

---

Наступний день був спекотним і задушливим, поки Табір Ізраїля очікував переправи через Міссурі. Міссісіпі була більше півтора кілометри завширшки, а в таборі був лише один човен, щоб переправити всіх на протилежний бік. В очікуванні дехто з учасників табору ходив на полювання і рибалку, а інші нудилися й шукали затінку, ховаючись від літнього сонця.

Учасники табору провели два виснажливі дні, поки перетнули річку. У кінці другого дня вони були стомлені й емоційно виснажені. Тепер, перебуваючи в Міссурі, багато з них боялися несподіваних нападів. Того вечора сторожовий пес Джозефа усіх здивував, коли почав гавкати на останній загін, що прибув до табора.

Сильвестр Сміт, командир того загону, пригрозив убити собаку, якщо він не перестане гавкати. Джозеф заспокоїв тварину, але наступного ранку Сильвестр та його загін продовжували скаржитися на неї²².

Почувши їхні скарги, Джозеф зібрав учасників табору. “Я продемонструю, який дух панує в таборі, — сказав він, — бо я хочу вигнати його з табору”. Він почав зображати поведінку Сильвестра, до якої той вдався минулого вечора, повторюючи погрози командира на адресу пса. “Цей дух сприяє поділенню й кровопролиттю по всьому світу”, — сказав він.

Сильвестр, який не був родичем Джозефа, виявив невдоволення. “Якщо собака вкусить мене, — сказав він, — я його вб’ю”.

“Якщо ти вб’єш того собаку, — сказав Джозеф, — я тебе відшмагаю”.

“Якщо ти це зробиш, — сказав Сильвестр, — я буду захищатися!”²³

Учасники табору спостерігали, як чоловіки намагалися поглядом визначити сильнішого між собою. Досі серед них не спалахували сварки, однак усі були психічно виснажені після багатотижневого пішого переходу.

Нарешті Джозеф відвернувся від Сильвестра і запитав у святих, чи їм так само соромно, як і йому, за настрій, який панує в таборі. Він сказав, що вони поводяться як хорти, а не як люди. “Люди ніколи не мають опускатися на рівень тварин, — сказав він. — Вони мають бути вище”²⁴.

---

Атмосфера у таборі після цього стала спокійнішою і невеликий загін вирушив углиб штату Міссурі. Ненсі та Юніс Холбрук були заклопотані щоденною роботою, утім вони розуміли, що кожен крок у напрямку до округи Джексон наближав їх до небезпеки²⁵.

Невдовзі після того як головний загін табору перетнув ріку Міссісіпі, Гайрум Сміт і Лайман Райт прибули зі своїми добровольцями, таким чином збільшивши кількість учасників табору до понад двісті чоловік²⁶. Однак провідники табору, як і раніше боялися нападу, тож Джозеф сказав чоловікам, які мали з собою сім’ї, пошукати прихистку для їхніх дружин і дітей.

Кілька жінок у таборі не захотіли, щоб їх десь залишали. Але оскільки чоловіки збиралися вирушати, Джозеф скликав їх разом. “Якщо сестри хочуть пережити облогу разом з табором, — сказав він, — вони можуть піти разом з нами”²⁷.

Ненсі, Юніс та інші жінки в таборі сказали, що хочуть іти, радіючи що Джозеф дозволив їм залишитися в загоні²⁸.

---

Через кілька днів Парлі Пратт і Орсон Гайд прийшли до табору з невтішними новинами: губернатор Данклін відмовився надати загін ополченців для захисту святих²⁹. Учасники табору знали, що без допомоги губернатора вони не зможуть допомогти святим у Міссурі мирним шляхом повернутися на свої землі в Сіоні. Джозеф і командири загонів вирішили рухатися вперед. Вони сподівалися дійти до виселених святих, які перебували в окрузі Клей, на північ від ріки Міссурі, і допомогти їм дійти згоди в переговорах з людьми округи Джексон³⁰.

Табір Ізраїля перейшов через прерію в центрі Міссурі. Коли вони були на відстані денного переходу від своєї мети, чорношкіра жінка, можливо рабиня, схвильовано покликала їх. “Тут є загін чоловіків, які розраховують, що вб’ють вас цього ранку, коли ви будете проходити повз них”, — сказала вона³¹.

Табір обережно просувався далі. Через неполадки з возами їм довелося зупинитися на ніч на пагорбі, що височів над розвилкою ріки Фішинг, на відстані 16 км від виселених святих. Коли вони встановлювали намети, то почули стукіт кінських копит. До табору під’їхало п’ять чоловіків. Незнайомці брязкали зброєю і вихвалялися, що понад триста чоловіків уже рухаються сюди, щоб вигнати святих³².

Тривога охопила весь Табір Ізраїля. Знаючи, що вороги кількісно перевищують їх, Джозеф розставив охорону навколо території, упевнений в тому, що нападу не уникнути. Один чоловік просив його першими виcтрілити по зловмисниках.

“Ні, — сказав Джозеф. — Стійте спокійно і побачите Боже спасіння”³³.

Небо вкрили важкі сірі хмари. Через двадцять хвилин сильний дощ накрив табір, і чоловіки змушені були втікати зі своїх наметів у пошуках кращого прихистку. Береги ріки Фішинг зникли, коли вода піднялася і потекла сильним потоком³⁴. Вітер пронісся табором, валячи дерева й зриваючи намети. Яскраві блискавки прорізали небо.

Уілфорд Вудрафф та інші учасники табору знайшли невелику церкву неподалік і юрмилися там, у той час як град стукав по даху³⁵. За якусь мить у церкву вбіг Джозеф, струшуючи воду зі свого капелюха й одягу. “Хлопці, це ознака, — сказав він. — У цій бурі — Бог!”

Святі не могли спати. Вони лягли на лави й співали гімни всю ніч³⁶. Уранці вони побачили, що намети й спорядження намокли й розкидані по всьому табору, але не було таких пошкоджень, яких неможливо було б полагодити, і ніхто на них не напав.

Річка вийшла з берегів, відділяючи табір від ворогів, які перебували на протилежному березі³⁷.

---

За наступні кілька днів учасники Табору Ізраїля встановили зв’язок зі святими в окрузі Клей, у той час як Джозеф зустрічався з представниками уряду прилеглих округ, щоб пояснити мету походу, й благав заступитися за святих у Сіоні. “Ми всіма силами прагнемо залагодити труднощі, які виникли між нами, — казав їм Джозеф. — Ми хочемо жити в мирі з усіма людьми і мати рівні права — це все, чого ми вимагаємо”³⁸.

Урядовці пообіцяли допомогти угамувати гнів їхніх громадян, але вони застерегли, аби табір не заходив в округу Джексон. Якщо святі будуть намагатися прийти до Індепенденса, може зав’язатися кривавий бій³⁹.

Наступного дня, 22 червня, під час наради з церковними провідниками Джозеф отримав одкровення для Табору Ізраїля. Господь прийняв жертву членів Церкви, але переспрямував їхні зусилля на отримання божественної сили. “Сіон не може бути збудовано, — проголосив Він, — інакше, як тільки за принципами закону целестіального царства”.

Господь сказав святим, що їм слід чекати викуплення Сіону, поки вони не підготують себе шляхом навчання й не здобудуть досвід, виконуючи волю Бога. “І цього не може статися, — пояснював Він, — доки Моїх старійшин не буде обдаровано силою згори”. Це обдарування мало статися в Господньому домі, у храмі в Кертленді.

Утім Господь був задоволений тими, хто йшов з Табором Сіону. “Я почув їхні молитви і прийму їхні приношення, — сказав Він, — і доцільно Мені, щоб їх і досі піддавали випробуванню їхньої віри”⁴⁰.

---

Після того як учасники табору почули одкровення, дехто з них прийняли його як слово від Господа. Інші протестували, відчуваючи, що їм не дали можливості зробити більше для святих у Міссурі. Було кілька таких, хто розлютилися й відчували сором, що мають повернутися додому без бою⁴¹.

Невдовзі табір було розпущено, а невелику суму спільних коштів, яка залишилася, було розділено між учасниками. Дехто в таборі планував залишатися в Міссурі, щоб працювати й допомагати святим почати все знову, у той час як Бригам, Гебер та інші лаштувалися, щоб повернутися до сімей, завершити будувати храм і бути готовими до обдарування силою⁴².

Хоча табір не викупив Сіон, Уілфорд Вудрафф був вдячний за знання, здобуте під час походу. Він подолав майже півтори тисячі кілометрів з пророком і бачив, як той дає через одкровення слово Бога⁴³. Завдяки тому досвіду в нього виникло бажання проповідувати євангелію.

Уілфорд ще не знав, чи проповідування є тим, чим йому слід займатися в майбутньому, однак вирішив залишатися в Міссурі й виконувати будь-яку роботу, яку вимагатиме від нього Господь⁴⁴.