Збудувати місто

Наприкінці квітня 1839 року, через кілька днів після возз’єднання зі святими, Джозеф вирушив на північ, щоб оглянути землю, яку церковні провідники хотіли купити в Коммерсі та його околицях, що за 80 кілометрів від Квінсі. Вперше за більш ніж пів року Пророк мандрував без охоронців та відчуття, що над ним нависла загроза насильства. Він, нарешті, був серед друзів, у штаті, в якому привітно приймали святих та поважали їхні вірування.

Перебуваючи у в’язниці, Джозеф написав людині, яка продавала землю навколо Коммерса, і висловив свою зацікавленість у встановленні там Церкви. “Якщо немає нікого іншого, хто виявляє особливий інтерес до її купівлі, — написав йому Джозеф, — ми придбаємо її у вас”¹.

Однак після того, що сталося у Фар-Уесті у багатьох святих виникало питання, чи розумно збиратися в одному місці. Едвард Партридж почав задумуватись, чи не буде краще для уникнення конфліктів і забезпечення бідних усім необхідним збиратися в невеликих громадах по всій країні² . Але Джозеф знав, що Господь не скасовував Своєї заповіді святим збиратися.

Прибувши в Коммерс, він побачив заболочену місцевість, яка доходила до лісистого пагорба, що височів над широким вигином річки Міссісіпі. У тій місцевості було кілька будинків. По той бік річки на землях території Айови, неподалік містечка під назвою Монтроуз, стояли покинуті казарми. Цю землю також можна було придбати.

Джозеф вірив, що в цій місцевості святі зможуть створити процвітаючі коли Сіону. Земля була не найкращою з тих, які йому довелося будь-коли бачити, але річка Міссісіпі була судноплавна по всьому своєму руслу аж до океану, що робило Коммерс гарним місцем для збирання святих з інших країн та ведення комерційної діяльності. До того ж ця місцевість була малонаселеною.

Однак збирання тут святих було б ризикованою справою. Якщо Церква зростатиме, як сподівався Джозеф, то це може викликати занепокоєння в їхніх сусідів, і ті будуть налаштовані проти них, як це вже сталося в Міссурі.

Джозеф молився: “Чого, Господи, хочеш, щоб я вчинив?”

“Збудуй місто, — відповів Господь, — і приклич Моїх святих у це місце”³.

---

Тієї ж весни Уілфорд і Фібі Вудраффи переїхали в ці казарми в Монтроузі. Серед їхніх нових сусідів були Бригам та Мері Енн Янги, а також Орсон та Сара Пратти. Влаштувавши там свої сімʼї, ці троє апостолів запланували вирушити на місію до Британії з іншими членами кворуму⁴.

Незабаром тисячі святих перебралися до цього нового місця збирання. Вони встановлювали намети або жили у фургонах, займалися будівництвом будинків, придбанням їжі та одягу і розчищенням землі по обидва боки річки⁵.

Нове поселення розросталося, і Дванадцять апостолів часто зустрічалися з Джозефом, який проповідував з відродженим ентузіазмом, готуючи їх до місії⁶. Пророк навчав, що Бог не відкривав йому нічого такого, чого Він також не сповістив би Дванадцятьом. “Навіть найменший зі святих зможе пізнати все, щойно буде готовий”, — проголосив Джозеф⁷.

Він навчав їх про перші принципи євангелії, Воскресіння і Суд, а також побудову Сіону. Пам’ятаючи про зраду колишніх апостолів, він також закликав їх бути вірними. “Дивіться, щоб ви в жодному разі не зраджували небеса, — сказав він, — щоб ви не зраджували Ісуса Христа і не зраджували ваших братів; щоб ви не зраджували одкровення Божі”⁸.

Приблизно в той самий час Орсон Гайд, якому стало соромно через те, що він засудив Джозефа в Міссурі і залишив святих, висловив бажання повернутися до Кворуму Дванадцятьох. Побоюючись, що Орсон знову зрадить їх, коли виникнуть нові труднощі, Сідні Рігдон не був прихильником того, щоб відновити Орсона в апостольстві. Але Джозеф з радістю прийняв його і відновив у числі Дванадцятьох⁹. У липні Парлі Пратт втік з в’язниці в Міссурі і також возз’єднався з апостолами¹⁰.

У той час з боліт налетіли хмари комарів, щоб поласувати новими поселенцями, і багато святих захворіли на смертельно небезпечну малярійну лихоманку та сильний озноб. Невдовзі більшість членів Кворуму Дванадцятьох надто тяжко захворіли, щоб вирушити до Британії¹¹.

Вранці в понеділок, 22 липня, Уілфорд, перебуваючи у себе вдома, почув з вулиці голос Джозефа: “Брате Вудраффе, слідуйте за мною”.

Уілфорд вийшов з дому і побачив Джозефа, який стояв з групою чоловіків. Весь ранок вони переходили від дому до дому, від намету до намету, брали хворих за руку і зцілювали їх. Благословивши святих у Коммерсі, вони переправилися поромом через річку, щоб зцілити святих у Монтроузі¹².

Уілфорд пішов разом з ними через сільську площу до будинку свого друга Елайджі Фордхема. Очі того були запалі, а шкіра — сіра, як попіл. Його дружина Анна плакала, готуючи для нього похоронний одяг¹³.

Джозеф підійшов до Елайджі і взяв його за руку. “Брате Фордхеме, — спитав він, — хіба ти не маєш віри, щоб зцілитися?”

“Боюся, що вже запізно”, — відповів той.

“Чи віриш ти, що Ісус є Христос?”

“Вірю, брате Джозефе”.

“Елайджо, — проголосив Пророк, — я наказую тобі в ім’я Ісуса з Назарета піднятися і зцілитися!”

Здалося, що від цих слів здригнувся весь будинок. Елайджа підвівся з ліжка; його обличчя зарум’янилося. Він вдягнувся, попросив поїсти і пішов за Джозефом на вулицю, щоб допомогти послужити багатьом іншим¹⁴.

Пізніше того вечора Фібі Вудрафф дуже здивувалася, відвідавши Елайджу й Анну. Лише декілька годин до того Анна вже була готова попрощатися зі своїм чоловіком. Тепер Елайджа казав, що має достатньо сил, щоб працювати в саду. Фібі не сумнівалася, що його зцілення — це робота Бога¹⁵.

---

Хоча Джозеф благословляв і зцілював хворих, це не припинило поширення хвороби в Коммерсі та Монтроузі, і деякі святі все одно померли. Людей помирало дедалі більше, і 18-річна Зіна Хантінгтон почала переживати, що її мама теж піддасться хворобі.

Зіна щодня доглядала маму, покладаючись на допомогу батька та братів, але незабаром вся родина захворіла. Джозеф час від часу навідувався до них і цікавився, як він може допомогти сім’ї або полегшити стан Зіниної матері.

Якось мама Зіни покликала її до себе. “Настав час мені померти, — сказала вона слабким голосом. — Я не боюся”. Вона поділилася з Зіною своїм свідченням про Воскресіння. “Я, тріумфуючи, встану, коли Спаситель прийде з праведними, щоб зустріти святих на землі”.

Після смерті мами Зіна була зломлена горем. Знаючи про страждання цієї сім’ї, Джозеф продовжував відвідувати їх¹⁶.

Під час одного з його відвідувань Зіна запитала його: “Чи я впізнаю я мою маму як мою маму, коли опинюся за завісою?”

“Ба, більше, — сказав він, — ти зустрінешся і познайомишся зі своєю вічною Матір’ю, дружиною нашого Небесного Батька”.

“Виходить, у мене є Небесна Матір?” — запитала Зіна.

“Безперечно, є, — відповів Джозеф. — Як же Батько міг би називатися цим титулом, якби також не було Матері?”¹⁷

---

На початку серпня Уілфорд та Джон Тейлор першими з апостолів вирушили на нову місію до Англії. На той момент Фібі чекала на ще одну дитину, а дружина Джона, Леонора, і троє їхніх дітей були хворі на лихоманку¹⁸.

Наступними вирушили на місію Парлі та Орсон Пратти, хоч Орсон і Сара все ще оплакували свою доньку, Лідію, яка померла лише за одинадцять днів до того. Мері Енн Пратт, дружина Парлі, приєдналася до апостолів і вирушила на місію разом із ними. Джордж А. Сміт, наймолодший апостол, почавши місію, все ще хворів, через що йому довелося відкласти одруження зі своєю нареченою Бетшебою Біглер¹⁹.

Мері Енн Янг попрощалася з Бригамом у середині вересня. Він знову захворів, але був сповнений рішучості зробити все, що від нього вимагалося. Мері Енн і сама хворіла. У неї було мало грошей, щоб забезпечувати їхніх п’ятьох дітей, доки Бригама не буде поруч, але вона хотіла, щоб він виконав свій обов’язок.

“Іди і служи на місії, і Господь благословить тебе, — сказала вона. — А я робитиму все можливе для себе та дітей”²⁰.

Через кілька днів після відʼїзду Бригама Мері Енн дізналася, що він зміг дістатися лише до будинку Кімболлів на іншому березі Міссісіпі і там зліг від виснаження. Вона відразу ж переправилася через річку, щоб доглядати за ним, поки він не набереться сил і не зможе продовжити подорож²¹.

Вдома у Кімболлів Мері Енн побачила, що Вілейт і двоє її синів лежать хворі в ліжку, тому її чотирирічному синочку доводиться тягати з колодязя важкі відра з водою. Гебер теж був настільки слабий, що навіть не міг підвестися, але збирався наступного дня вирушити в дорогу разом із Бригамом.

Мері Енн доглядала за Бригамом, аж поки не прибув уранці фургон. Коли Гебер встав, щоб вирушити в дорогу, він був дуже засмучений. Обійнявши Вілейт, що лежала в ліжку і тремтіла від лихоманки, він попрощався з дітьми і не без зусиль заліз до фургона.

Бригам безуспішно намагався вдавати із себе здорового, прощаючись із Мері Енн і своєю сестрою Фенні, яка переконувала його залишитися вдома, поки не видужає.

“Я ніколи в житті не почувався краще”, — сказав він.

“Ти кажеш неправду”, — сказала Фенні.

Бригам із зусиллям піднявся у фургон і сів поруч з Гебером. Коли фургон котився вниз із пагорба, Гебера охопили жахливі почуття через те, що він залишав свою сім’ю в той час, коли вони були такі хворі. Він звернувся до погонича і попросив його зупинитися. “Це так важко, — сказав він Бригаму. — Давай підведемось, помахаємо і підбадьоримо їх”.

Тим часом шум з вулиці змусив Вілейт піднятися з ліжка. Вона, хитаючись, підійшла до дверей, де стояли Мері Енн і Фенні, які дивилися на щось неподалік. Вілейт теж подивилася туди і широко усміхнулася.

Там були Бригам та Гебер. Вони стояли у фургоні і спиралися один на одного, щоб не впасти. “Ура! Ура! —– вигукували чоловіки, розмахуючи капелюхами у повітрі. — Ура Ізраїлю!”

“Бувайте, — вигукнули жінки. — Хай благословить вас Бог!”²²

---

Поки апостоли прямували до Британії, святі в Іллінойсі та Айові складали заяви, в яких у подробицях описували всі випадки жорстокого поводження з ними в Міссурі. Зробити це їм дав настанову Джозеф, коли був у в’язниці. До осені церковні провідники зібрали сотні таких історій та підготували офіційне клопотання. Загалом святі вимагали відшкодувати їм понад два мільйони доларів за свої будинки, землі, худобу та інше майно, яке вони втратили. Джозеф планував особисто подати ці заяви Президенту Сполучених Штатів Америки та Конгресу.

Джозеф вважав Президента Мартіна Ван Бурена шляхетним державним діячем — людиною, яка захищатиме права громадян. Джозеф сподівався, що Президент та інші законодавці у Вашингтоні, округ Колумбія, прочитають про страждання святих і погодяться надати їм компенсацію за землі та майно, втрачені ними у Міссурі²³.

29 листопада 1839 року, подолавши понад 1500 кілометрів від свого будинку в Іллінойсі, Джозеф прибув до вхідних дверей президентської резиденції у Вашингтоні. Разом з ним був його друг та юридичний радник Елайас Хігбі, а також Джон Рейнольдс, конгресмен від Іллінойсу²⁴.

Біля дверей їх привітав швейцар і запросив увійти. В резиденції нещодавно було оновлено інтерʼєр, і Джозеф з Елайасом захоплювалися витонченістю цього інтер’єру, який різко контрастував з убогими оселями святих на заході.

Їх відвели нагору до кімнати, де Президент Ван Бурен спілкувався з відвідувачами. Поки вони чекали за дверима, тримаючи в руках клопотання та кілька рекомендаційних листів, Джозеф попросив конгресмена Рейнольдса представити його просто як “святого останніх днів”. Здавалося, що конгресмена це прохання здивувало і потішило, але він погодився зробити так, як того хотів Джозеф. Хоч конгресмен Рейнольдс не горів бажанням допомагати святим, він знав, що їх досить багато і вони можуть мати політичний вплив в Іллінойсі²⁵.

Джозеф не очікував, що прийде на зустріч до Президента з такою невеликою делегацією. Коли він у жовтні виїжджав з Іллінойсу, за його планом на цих зустрічах провідну роль мав відігравати Сідні Рігдон. Але Сідні був надто хворим, щоб подорожувати з ними, тому не зміг доїхати до місця призначення²⁶.

Нарешті, двері приймальні відчинилися, і всі троє зайшли всередину. Як і Джозеф, Мартін Ван Бурен був сином фермера зі штату Нью-Йорк, але він був набагато старший за нього, невисокий і кремезний, білолиций і з густим сивим волоссям.

Конгресмен Рейнольдс, як і обіцяв, представив Джозефа як святого останніх днів. Президент усміхнувся, почувши такий незвичайний титул, і потиснув руку Пророка²⁷.

Привітавшись з Президентом, Джозеф передав йому рекомендаційні листи і почав чекати. Ван Бурен прочитав їх і спохмурнів. “Допомогти вам? — сказав він байдужим тоном. — Чим же я можу вам допомогти?”²⁸

Джозеф не знав, що й сказати²⁹. Він не думав, що Президент так швидко їм відмовить. Вони з Елайасом намагалися переконати його принаймні прочитати про страждання святих, перш ніж відхилити їхні прохання.

“Я нічого не можу зробити для вас, джентельмени, — наполягав Президент. — Якщо я підтримаю вас, то виступлю проти всього штату Міссурі, а цей штат виступить проти мене на наступних виборах”³⁰.

Розчаровані Джозеф та Елайас залишили президентську резиденцію і передали клопотання в Конгрес, знаючи, що пройдуть тижні, перш ніж законодавці зможуть розглянути та обговорити його³¹.

Поки вони чекали, Джозеф вирішив відвідати філії Церкви у східній частині США. Він також збирався проповідувати у Вашингтоні та прилеглих невеликих поселеннях і містечках³².

---

Уілфорд Вудрафф і Джон Тейлор прибули до Ліверпуля, Англія, 11 січня 1840 року. Це була перша поїздка Уілфорда до Англії, а Джон знову потрапив в коло рідних та друзів. Забравши багаж, вони вирушили до будинку шурина Джона на ім’я Джордж Кеннон. Джордж і його дружина Енн здивувалися їхньому візиту і запросили їх на вечерю.

У Кеннонів було п’ятеро дітей. Старшому Джорджу було тринадцять; він був тямущим і любив читати. Після вечері Уілфорд та Джон подарували цій сімʼї Книгу Мормона та A Voice of Warning [Голос попередження], місіонерську брошуру книжкового формату, яку Парлі Пратт видав у Нью-Йорку кількома роками раніше. Джон розповів сім’ї про перші принципи євангелії і попросив їх прочитати ці книги³³.

Кеннони погодилися залишити у себе багаж місіонерів на час, поки Уілфорд і Джон з’їздять потягом у Престон і зустрінуться там з Джозефом Філдінгом та Уіллардом Річардсом³⁴. З того часу як Гебер Кімболл і Орсон Гайд закінчили тут місію, і Джозеф, і Уіллард одружилися з британськими святими. Як Гебер і передбачав, Уіллард Річардс одружився з Дженнеттою Річардс.

Після цієї зустрічі у Престоні Джон повернувся до Ліверпуля, а Уілфорд вирушив на південний схід у промисловий регіон Стаффордшир, де незабаром організував філію. Якось увечері, зустрівшись там зі святими, Уілфорд відчув, як на нього зійшов Дух. “Це остання зустріч з цими людьми, яких ти тепер вже не побачиш багато днів”, — сказав йому Господь.

Ці слова вразили Уілфорда. Робота в Стаффордширі тільки-но розпочалася, і в нього було призначено вже багато зустрічей у цьому регіоні, де він мав читати проповіді. Але наступного ранку він молився про додаткову настанову, і Дух надихнув його вирушити далі на південь, де багато душ очікували, щоб почути слово Боже.

Наступного дня він виїхав, взявши з собою Уільяма Бенбоу, одного зі святих зі Стаффордшира, і подався на південь на ферму Джона і Джейн Бенбоу, брата та невістки Уільяма³⁵. У Джона і Джейн був орендований просторий будинок з білої цегли на квітучій фермі, яка займала 121 гектар. Коли Уілфорд та Уільям прибули до них, усі вони до другої години ночі розмовляли про Відновлення.

Джон і Джейн були досить заможними, але їм бракувало чогось духовного. Нещодавно вони приєдналися до групи членів своєї церкви, які вирішили відколотися від неї, щоб знайти справжню євангелію Ісуса Христа. Називаючи себе “Об’єднаними Братами”, вони збудували кілька церков у Гедфілд-Елмі, що за кілька кілометрів на південь від ферми Бенбоу, а також в інших місцях. Вони обрали проповідників з-поміж себе і просили Бога дарувати додаткове світло³⁶.

Слухаючи того вечора Уілфорда, Джон і Джейн повірили в те, що нарешті знайшли повноту євангелії. Наступного дня Уілфорд прочитав у них вдома проповідь великій групі сусідів і незабаром охристив Джона та Джейн у ставку неподалік.

У наступні тижні Уілфорд охристив понад 150 членів організації “Об’єднані Брати”, зокрема й 46 неоплачуваних священнослужителів. Все більше людей виявляли бажання охриститися, тому він написав Уілларду Річардсу і попросив його допомогти³⁷.

“Мене просять христити чотири-п’ять разів на день! — із захопленням повідомив він. — Сам я виконати цю роботу не можу!”³⁸

---

5 лютого 67-річний Метью Дейвіс почув, що Джозеф Сміт, мормонський пророк, проповідуватиме того вечора у Вашингтоні. Метью був кореспондентом популярної газети в Нью-Йорку. Знаючи, що його дружина, Мері, цікавиться святими останніх днів, йому дуже захотілося послухати пророка, а потім розповісти їй про те, чого той навчав.

Під час проповіді Метью побачив, що Джозеф був скромно одягненим фермером міцної статури з приємним обличчям та шляхетними манерами. З його проповіді було зрозуміло, що він не мав формальної освіти, але Метью помітив, що Пророк був самостійно мислячою людиною і досить багато знав. Пророк, здавалося, був щирим. У його промові не було й натяку на легковажність чи фанатизм.

“Я викладу вам наші вірування, наскільки дозволить час”, — почав Джозеф свою проповідь. Він свідчив про Бога та Його якості. “Він панує над усім як на небесах, так і на землі, — сказав він. — Він передбачив падіння людини, але за Своєю всеосяжною милістю Він водночас передбачив план викуплення для всього людства.

Я вірю в божественність Ісуса Христа, — продовжив він, – і в те, що Він помер за гріхи всіх людей, які пали в Адамі”. Він стверджував, що всі люди народжуються чистими та непорочними і що всі діти, які вмирають у ранньому віці, потрапляють на небеса, оскільки не були здатні відрізняти добро від зла і не були в змозі грішити.

Почуте справило на Метью сильне враження. Джозеф навчав, що Бог вічний і не має ні початку, ні кінця, як і душа кожного чоловіка і кожної жінки. Метью звернув увагу на те, що Пророк дуже мало говорив про нагороду чи покарання в наступному житті, хіба що зазначив, що вірить у те, що Боже покарання матиме початок і кінець.

Через дві години Пророк завершив проповідь своїм свідченням про Книгу Мормона. Він заявив, що не є автором цієї книги, а отримав її від Бога безпосередньо з небес.

Розмірковуючи про цю проповідь, Метью зрозумів, що того вечора не почув нічого, що могло б зашкодити суспільству. “У його повчаннях було багато такого, — поділився Метью наступного дня з дружиною в листі, — що, якщо цього дотримуватися, то воно пом’якшить людей у їхніх стосунках одне з одним і допоможе їм стати розумнішими істотами”.

Метью не мав наміру приймати вчення Пророка, але він був вдячний за його послання миру. “Не було ні жорстокості, ні гніву, ні засудження, — написав він. — Його релігія, мабуть, — це релігія лагідності, скромності та стриманого переконання”.

“Я змінив свою думку про мормонів”, — завершив він³⁹.

---

Чекаючи на розгляд клопотання святих у Конгресі, Джозеф ставав дедалі більш пригніченим через розлуку із сім’єю. “Моя люба Еммо, моє серце завжди поруч з тобою та нашими малюками, — писав він їй тієї зими. — Скажи всім дітям, що я люблю їх і повернуся додому, щойно матиму можливість”⁴⁰.

Коли Джозеф одружився з Еммою, він думав, що їхній союз закінчиться з їхньою смертю⁴¹. Але пізніше Господь відкрив йому, що завдяки силі священства шлюби і сім’ї можуть існувати і після смерті⁴². Незадовго до того, відвідуючи з Парлі Праттом філії Церкви у східних штатах , Джозеф сказав йому, що праведні святі можуть розвивати сімейні стосунки у вічності, що дозволить їм зростати і розвиватися в любові. Якою б великою не була відстань між вірними членами сім’ї на землі, вони можуть довіряти обіцянню, згідно з яким вони колись возз’єднаються у прийдешньому світі⁴³.

Поки Джозеф перебував у Вашингтоні, він дуже втомився від яскравих промов політиків, в яких звучали пишномовні слова та порожні обіцянки. “Тут відчувається таке безупинне бажання з будь-якого найповсякденнішого приводу демонструвати свою ораторську майстерність, а ще цей етикет, усі ці поклони, розшаркування та всілякі виверти — і все це, щоб блиснути дотепністю, — писав він брату Гайруму. — Нам те, що вони роблять, здається більше дурницями й позерством, а не серйозними і важливими справами”⁴⁴.

Після невдалої зустрічі з Джоном К. Келхуном, одним із найвпливовіших сенаторів у країні, Джозеф зрозумів, що марно витрачає час у Вашингтоні, і вирішив повернутися додому. Усі тут говорили про свободу і справедливість, але ніхто, здавалося, не бажав притягти жителів Міссурі до відповідальності за те, що вони заподіяли святим⁴⁵.

Після того як Пророк повернувся до Іллінойсу, Елайас Хігбі продовжив спроби добитися відшкодування збитків святим. У березні сенат розглянув клопотання святих і дозволив представникам штату Міссурі виступити на захист дій свого штату. Після розгляду справи законодавці вирішили нічого не робити. Вони погодилися з тим, що святі зазнали багато страждань, але вважали, що Конгрес не уповноважений втручатися в дії уряду штату. Тільки штат Міссурі міг відшкодувати святим їхні втрати⁴⁶.

“Наша справа тут нарешті закінчена, — написав Елайас Джозефу з розчаруванням. — Я зробив все, що міг”⁴⁷.