Боріться, як ангели

Удень 30 жовтня 1838 р. в Хонс-Мілл, невеликому поселенні в окрузі Колдвелл, було морозно і приємно. Діти грали під блакитним небом на берегах Шоал-Кріку. Жінки прали одяг на річці і готували їжу. Деякі чоловіки були в полі, збираючи врожай перед зимою, а інші працювали на млинах вздовж річки¹.

Аманда Сміт сиділа у наметі, коли її дочки Алвіра та Ортенсія гралися поруч. Її чоловік Уоррен був у ковальні з їхніми трьома синами: Уіллардом, Сардіусом та Алмою².

Сміти були проїздом у Хонс-Мілл. Вони були з групи бідних святих, які залишили Кертленд минулого літа. Одна за іншою проблеми не давали сім’ї вирушити у подорож і змушували їх відстати від інших. Більша частина людей з групи вже добралися до Фар-Уесту, й Аманда з Уореном дуже хотіли йти далі³.

Відпочиваючи у наметі, Аманда побачила якийсь рух вдалині і завмерла. Група озброєних людей з намазаними чорним кольором обличчями насувалася на поселення⁴.

Подібно до інших святих у місцевості Аманда переживала через напади зловмисників. Перед тим, як зупинитися в Хонс-Мілл, їхня невелика група піддалася нападу чоловіків, які залізли у їхні вози, забрали зброю та взяли їх під варту на три дні, а потім відпустили⁵.

Коли їхня група прибула у Хонс-Мілл, місцеві провідники запевнили, що поселення було у безпеці. Девід Еванс, тамтешній провідник святих, уклав перемир’я з їхніми сусідами, які сказали, що хочуть мирно жити зі святими. Але для обережності він виставив охорону навколо поселення.

Тепер небезпека дійшла до святих у Хонс-Мілл. Схопивши своїх маленьких дівчат, Аманда побігла до лісу біля ставка з млинами. Вона почула тріск від пострілів позаду неї, і кулі просвистіли повз неї та інших, що сховалися за дерева⁶.

Поруч з ковальнею Девід махав своєю шапкою і кричав, щоб припинили вогонь. Нападники проігнорували його і продовжили наступати, стріляючи по втікаючим святим⁷.

Тримаючи своїх дочок, Аманда побігла вниз у яр, коли повз неї полетіло ще більше куль. Дійшовши до низу яру, вона та дівчата поспішили через дошку, що була перекинута через ставок, і почали підніматися на пагорб з іншого боку.

Мері Стедвелл, яка бігла поруч, підняла руки у бік зловмисників й благала миру. Вони знову вистрілили, і куля пробила їй руку.

Аманда крикнула Мері сховатися за поваленим деревом. Вона з доньками втекла глибше в ліс і заховалася за кущами на іншому боці пагорба.

Сховавшись від натовпу, Аманда притиснула до себе своїх дівчат і слухала, як постріли лунають по всьому поселенню⁸.

---

Коли почалася стрілянина, шестирічний син Аманди, Алма, і його старший брат Сардіус пішли з батьком у ковальню, де святі зберігали кілька рушниць, які вони мали. Всередині десятки чоловіків відчайдушно намагалися відбити нападників, використовуючи ковальню як укріплення. Ті, хто мав зброю, стріляли по нападникам крізь щілини у дерев’яних стінах.

Налякані Алма та Сардіус заповзли під ковальський міх разом з іншим хлопцем. Натовп ззовні оточив ковальню і наблизився до святих. Кілька чоловіків вибігли за двері, просячи про мир, але вогонь зловмисників скосив їх⁹.

Алма ховався під міхом, а стрілянина ставала голоснішою та інтенсивнішою. Нападники підібралися до ковальні, вони просунули рушниці крізь щілини в стінах і вистрілили у чоловіків з близької відстані. Один за одним святі падали на землю з кульовими пораненнями грудей, рук і стегон¹⁰. З-під міхів Алма чув, як чоловіки стогнали від болю.

Невдовзі зловмисники увірвалися до ковальні, стріляючи у ще більшу кількість чоловіків, які намагалися втекти. Три кулі влучили в хлопця, який ховався біля Алми, і його тіло обм’якло. Один чоловік побачив Алму й вистрілив у нього, влучивши йому у стегно¹¹. Інший чоловік помітив Сардіуса і витягнув його назовні. Він грубо приставив дуло пістолета до голови десятирічного хлопчика і натиснув на курок, миттєво вбивши його¹².

Один з нападників відвернувся. “Ганебно було вбити тих маленьких хлопців”, — сказав він.

“З гнид з’являються воші”, — відповів інший¹³

---

Не знаючи про наказ губернатора про знищення, святі у Фар-Уесті сподівалися, що Боггз пришле допомогу до того, як їхнє містечко опиниться в облозі. Коли 30 жовтня вони побачили вдалині загони чисельністю близько двохсот п’ятдесяти солдатів, що наближалися, їх охопила радість. Нарешті, думали вони, губернатор послав ополчення штату, щоб захистити їх¹⁴.

Силами командував генерал Елекзендер Доніфан, який допомагав святим у минулому. Генерал Доніфан вишукував свої війська в лінію навпроти сил святих, розташованих неподалік від Фар-Уесту, і святі підняли білий прапор перемир’я. Генерал все ще чекав письмового наказу від губернатора, але він і його війська не прийшли захищати місто Фар-Уест. Вони були там, щоб приборкати святих¹⁵.

Хоча він знав, що сили святих були чисельнішими за війська штату Міссурі, Джордж Хінкл, святий останніх днів, який керував полком округи Колдуелл, занепокоївся і наказав своїм військам відступити. Коли чоловіки відступили, Джозеф проїхав крізь їхні ряди, збентежений наказом Джорджа.

“Відступити? — вигукнув він. — Куди, в ім’я Бога, ми маємо відступити?” Він наказав людям повернутися на поле і знову сформувати ряди¹⁶.

Тоді посланці загону Міссурі наблизилися до святих із наказом забезпечити безпечне вивезення Адама Лайтнера та його сім’ї з міста. Адам не був членом Церкви, але він був одружений на двадцятирічній Мері Роллінз, молодій жінці, яка багато років тому врятувала сторінки Книги Заповідей від натовпу в Індепенденсі.

Адама і Мері вивезли з Фар-Уесту разом із сестрою Адама, Лідією, та її чоловіком Джоном Клемінсоном. Коли вони дізналися, чого хочуть солдати, Мері звернулася до Лідії і запитала її, що, на її думку, вони повинні робити.

“Ми зробимо, як ти кажеш”, — сказала Лідія.

Мері запитала посланців, чи можуть жінки та діти з Фар-Уесту залишити місто до нападу на нього.

“Ні” — відповіли вони.

“Чи ви дозволите сім’ї моєї матері вийти?” — спитала Мері.

“За наказом губернатора ніхто, крім ваших двох сімей, не може виїхати”, — сказали їй¹⁷.

“Якщо це так, я відмовляюся йти”, — сказала Мері. “Там, де помруть вони, помру і я, тому що я чистокровна мормонка і мені не соромно бути нею”.

“Подумай про свого чоловіка і дитину”, — сказали посланці.

“Він може піти і взяти дитину з собою, якщо захоче, — сказала Мері, — але я буду страждати з рештою людей”¹⁸.

Коли посланці від’їжджали, Джозеф під’їхав до них і сказав: “Ідіть і скажіть тій армії, щоб за п’ять хвилин вони відступили, інакше ми влаштуємо їм пекло!”¹⁹

Ополченці повернулися до свого загону, і незабаром війська Міссурі відступили до свого головного табору²⁰. Пізніше того дня прибуло ще тисяча вісімсот військових під командуванням генерала Сем’юела Лукаса, який очолював вигнання святих з округи Джексон п’ять років тому²¹.

У Фар-Уесті було не більше трьохсот озброєних святих, але вони були сповнені рішучості захищати свої сім’ї та домівки. Пророк зібрав війська святих на міській площі і сказав їм готуватися до бою²².

“Боріться, як ангели”, — сказав Джозеф. Він вірив, що якщо ополчення Міссурі атакуватиме, то Господь пошле святим по два ангела за кожного чоловіка, якого їм не вистачатиме²³.

Але пророк не хотів починати бій. Тієї ночі святі нагромадили все, що могли знайти, і створили барикаду, яка простягнулася на три кілометри вздовж східного, південного та західного кордонів міста. Поки чоловіки закріплювали огорожі колодами між будинків і візків, жінки збирали припаси в очікуванні нападу.

Вартові стояли всю ніч²⁴.

---

У Хонс-Мілл одинадцятирічний Уіллард Сміт — старший син Аманди Сміт — вийшов із-за великого дерева біля ставка з млинами й тишком дістався ковальні. Коли почався напад, він намагався бути поруч з батьком і братами, але не зміг попасти всередину ковальні і замість цього сховався за купою дров. Коли нападники почали вишукувати його і виявили його місцезнаходження, він перебігав від дому до дому, ухиляючись від куль, поки натовп не покинув поселення.

У ковальні Уіллард знайшов бездиханне тіло свого батька, яке лежало біля дверей. Він побачив тіло свого брата Сардіуса, голова якого була жахливо понівечена від пострілу. Інші тіла — більше десятка — лежали купою на підлозі всередині ковальні. Уіллард шукав серед них і знайшов свого брата Алму. Хлопець лежав млявим і нерухомим у бруді, але він все ще дихав. Його штани були в крові в тому місці, куди йому влучив постріл²⁵.

Уіллард взяв Алму на руки й виніс надвір. Він побачив, як до них із лісу йшла їхня мати. “Вони вбили мого маленького Алму!” — закричала Аманда, коли побачила їх.

“Ні, мамо, — сказав Уіллард, — але батько й Сардіус мертві”.

Він відніс свого брата до їхнього табору і обережно поклав його. Нападники перевернули все в наметі, розрізали матраци та розкидали солому. Аманда зібрала солому, як могла, і накрила її одягом, щоб зробити ліжко для Алми. Потім вона відрізала його штанину, щоб побачити рану²⁶.

Рана була глибокою й жахливою. Тазостегнового суглобу зовсім не було. Аманда не знала, як йому допомогти.

Можливо, вона могла б послати Уілларда по допомогу, але куди йому йти? Крізь тонку тканину свого намету Аманда чула стогін поранених і плач святих, які втратили чоловіків і батьків, синів і братів. Кожен, хто міг би їй допомогти, уже доглядав за кимось іншим або горював. Вона знала, що їй доведеться покладатися на Бога²⁷.

Коли Алма прийшов до тями, Аманда запитала його, чи він вірить, що Господь може зробити йому нове стегно. Алма сказав, що так, якщо вона так вважає.

Аманда зібрала трьох своїх інших дітей навколо Алми. “О, мій Небесний Батьку, — молилася вона, — Ти бачиш мого бідного пораненого хлопчика і знаєш мою недосвідченість. О, Небесний Батьку, скажи мені, що робити”²⁸.

Вона закінчила свою молитву і почула голос, який керував її діями. Сімейне багаття все ще тліло надворі, і вона швидко змішала його попіл з водою, щоб зробити луг. Вона змочила чисту тканину в розчині й обережно промила рану Алми, повторюючи процедуру знову і знову, доки рана не стала чистою.

Потім вона послала Уілларда зібрати коріння в’яза. Коли він повернувся, Аманда подрібнила коріння до кашоподібного стану та поклала у припарку. Вона поклала припарку на рану Алми й обмотала її полотном.

“Тепер ти лежи так і не рухайся, — сказала вона синові, — і Господь зробить тобі ще одне стегно”²⁹.

Коли вона побачила, що він спить, а інші діти були в безпеці в наметі, Аманда вийшла надвір і заплакала³⁰.

---

Наступного ранку, 31 жовтня, Джордж Хінкл та інші командири загонів святих зустрілися з генералом Доніфаном під білим прапором перемир’я. Доніфан ще не отримав наказів від губернатора, але він знав, що святих хотіли знищити. Він пояснив, що будь-які розмови про мир мають зачекати, поки він не побачить накази. Він також попередив Джорджа, що генерал Лукас, давній ворог святих, тепер командує силами ополчення³¹.

Повернувшись до Фар-Уесту, Джордж розповів Джозефу про те, що він дізнався. Приблизно в цей час прибули посланці з Хонс-Мілл із новинами про різанину. Сімнадцять людей було вбито і більше десятка поранено³².

Обидва повідомлення завдали болю Джозефу. Конфлікт з жителями Міссурі вийшов за межі набігів і дрібних сутичок. Якщо натовп і загони прорвуть барикаду святих, людей у Фар-Уесті може спіткати така ж доля, як і тих, що були у Хонс-Міллі³³.

“Благай про мир”, — заохочував Джозеф Джорджа. Пророк сказав, що краще помре або потрапить у в’язницю на двадцять років, ніж допустить вбивство святих³⁴.

Пізніше того ж дня надійшов наказ губернатора, і Джордж та інші командири ополчення домовилися зустрітися з генералом Лукасом на пагорбі поблизу Фар-Уесту. У другій половині дня прибув генерал і вголос прочитав наказ про знищення. Святі були шоковані. Вони знали, що Фар-Уест був оточений майже трьома тисячами ополченців штату Міссурі, більшість з яких прагнули бою. Усе, що Лукас мав зробити, це дати наказ, і його війська б захопили місто.

Проте генерал сказав, що він і його війська готові виявити трохи милосердя, якщо святі видадуть своїх провідників, здадуть зброю, погодяться продати свою землю і покинути штат назавжди. Він дав Джорджу одну годину, щоб погодитися з умовами. Інакше ніщо не завадило б його військам знищити святих³⁵.

Того вечора Джордж повернувся до Фар-Уесту, не впевнений, чи Джозеф погодиться прийняти умови. Як командир ополчення округи Колдвелл, Джордж мав повноваження вести перемовини з ворогом. Проте Джозеф хотів проконсультуватися з Першим Президентством, перш ніж погоджуватися на будь-які пропозиції від армії штату.

Час йшов, й ополчення штату Міссурі було готове нанести удар по місту. Джордж сказав Джозефу, що генерал Лукас хотів поговорити з ним та іншими провідниками Церкви про припинення конфлікту. Бажаючи позбавити святих небезпеки, Джозеф погодився говорити під прапором перемир’я. Хоча він не був членом ополчення, Джозеф хотів зробити все можливе, щоб вирішити конфлікт³⁶.

Вони з Джорджем залишили Фар-Уест незадовго до заходу сонця разом із Сідні Рігдоном, Парлі Праттом, Лайманом Уайтом і Джорджем Робінсоном. На півдорозі до табору ополчення Міссурі вони побачили генерала Лукаса, який виїхав їм назустріч з кількома солдатами та гарматою. Джозеф припустив, що вони їдуть, щоб безпечно провести їх до табору Міссурі.

Генерал зупинив свого коня перед людьми і наказав своїм військам оточити їх. Джордж Хінкл підійшов до генерала і сказав: “Це полонені, яких я погодився видати”.

Генерал Лукас витягнув меча. “Панове, — сказав він, — ви мої полонені”. Міссурійські військові вибухнули пронизливими бойовими вигуками й наблизились до полонених³⁷.

Джозеф був приголомшений. Що наробив Джордж? Розгубленість пророка переросла в гнів, і він вимагав поговорити з Лукасом, але генерал проігнорував його і поїхав геть.

Військові провели Джозефа та інших чоловіків до табору Міссурі. Натовп солдатів зустрів їх злісними погрозами та образами. Коли Джозеф і його друзі проходили крізь ряди ворогів, ті переможно завивали і плювали в їхні обличчя та на одяг.

Генерал Лукас поставив біля Джозефа та його друзів посилену охорону, і вони змушені були спати на холодній землі. Їхні дні вільних людей закінчилися. Тепер вони були військовополоненими³⁸.