“Управителі цього служіння”, розділ 19 з книги Святі: Історія Церкви Ісуса Христа в Останні дні, том 1, Стяг істини, 1815–1846 (2018)
Розділ 19: “Управителі цього служіння”
Розділ 19
Управителі цього служіння
Після того, як Табір Ізраїля розпався, його учасники масово захворіли на нищівну холеру. Святі, які були здорові всього кілька годин тому, звалювалися з ніг, неспроможні рухатися. Вони знемагали від блювоти і сильних болей в животі. Крики хворих наповнили табір, і багато чоловіків були надто слабкі для охорони табору.
Однією з перших захворіла Ненсі Холбрук. Її невістка Юніс згодом також захворіла, потерпаючи від нестерпних судом м’язів.1 Уілфорд Вудрафф більшу частину ночі та наступного дня доглядав за хворим чоловіком у своїй групі.2 Джозеф та інші старійшини в таборі благословляли хворих, але незабаром багато хто з них також захворів. Джозеф занедужав через кілька днів і перебував у своєму наметі в тяжкому стані, не впевнений, чи виживе3.
Коли люди почали вмирати, Гебер Кімбалл, Бригам Янг та інші загортали тіла в ковдри і ховали їх біля сусіднього струмка4.
Холера тривала кілька днів, пішовши на спад на початку липня. До того часу захворіло понад шістдесят святих. Джозеф, Ненсі, і Юніс одужали, як і більшість людей у таборі. Але більше десятка святих померло під час спалаху хвороби, у тому числі Сідні Гілберт і Бетсі Перріш, одна з небагатьох жінок у таборі. Джозеф оплакував жертви та співчував їхнім родинам. Останнім, хто помер, був Джессі Сміт, його двоюрідний брат5.
Те, що сам Джозеф ледь не помер, нагадало йому, як легко він міг втратити життя. У свої двадцять вісім років він дедалі більше хвилювався щодо виконання своєї божественної місії6. Якби він зараз помер, що б сталося з Церквою? Чи могла ця справа продовжуватися після його смерті?
Джозеф уже зробив зміни у керівництві Церкви, слідуючи скеруванням Господа, щоб розділити тягар керівництва. В той час Сідні Рігдон і Фредерік Уільямс служили разом з ним у президентстві Церкви. Він також визначив, що Кертленд стане колом Сіону тобто офіційним місцем збору святих7.
Нещодавно Джозеф отримав видіння про те, як Петро організував Господню Церкву в давнину й організував вищу раду з дванадцяти первосвященників у Кертленді. Вони допомогали йому головувати над колом і керувати у його відсутність8.
Незабаром після того, як холера вщухла, Джозеф продовжив організовувати Церкву. Після зустрічі з іншими керівниками Церкви в окрузі Клей у липні 1834 року Джозеф сформував вищу раду в Міссурі та призначив Девіда Уітмера та двох його радників Уільяма Фелпса та Джона Уітмера головувати там над Церквою9. Потім він вирушив до Кертленда, щоб завершити будівництво храму й отримати обдарування силою. Це мало допомогти святим викупити Сіон.
Джозеф знав, що попереду чекають великі проблеми. Коли він залишив Кертленд тієї весни, стіни храму, які будувалися з пісковика, були понад метр заввишки, і прибуття кількох кваліфікованих робітників у місто дало йому надію, що святі зможуть побудувати дім Господа згідно з божественним планом. Але втрати в Індепенденсі та його околицях — друкарні, магазину і багатьох акрів землі — завдали святим фінансових збитків. Джозеф, Сідні та інші церковні провідники також мали багато боргів, взявши великі позики, щоб придбати землю для Кертлендського храму та фінансувати Табір Ізраїля.
Через те, що діяльність деяких церковних установ була зупинена, а інші переживали економічні труднощі, а також через відсутність надійної системи збору пожертвувань від святих, Церква не могла заплатити за храм. Якщо Джозеф та інші провідники не внесуть кошти у призначений термін, кредитори зможуть забрати їхню священну будівлю. Але якщо вони втратять храм, як вони зможуть отримати обдарування силою та спасти Сіон?10
Після повернення у Кертленд Сідні Рігдон розділив хвилювання Джозефа щодо завершення будівництва храму. “Ми повинні докласти всіх зусиль, щоб завершити це будівництво до призначеного часу, — сказав він святим. — Від цього залежить спасіння Церкви, а також світу”11.
Сідні спостерігав за ходом будівництва храму, поки Джозеф був у Міссурі. Через відсутність чоловіків середнього віку для роботи, Артемус Міллет, керівник будівництва, залучив до будівництва старших чоловіків, а також жінок і дітей. Багато жінок долучилися до роботи, яку зазвичай виконували чоловіки. Вони допомагали каменярам і возили візки до кар’єру та назад, щоб притягти камінь для будівництва храму. Коли Джозеф та Табір Ізраїля повернулися до Кертленда, стіни храму піднялися ще понад метр над фундаментом.
Повернення табору пришвидшило будівництво влітку та восени 1834 року12. Святі добували камінь, привозили його на ділянку храму і день за днем зводили стіни храму. Джозеф разом з робітниками витесував кам’яні блоки з гирла річки неподалік. Деякі робітники працювали на церковній лісопилці, щоб підготувати пиломатеріали для балок, стелі та підлоги. Інші допомагали піднімати деревину та риштування туди, де це було потрібно13.
Емма та інші жінки тим часом шили одяг для робітників і годували їх. Вілейт Кімболл, дружина Гебера, напряла 45 кг вовни в нитку, виткала з неї тканину та пошила одяг для робітників, не залишаючи собі навіть на пару додаткових панчіх.
Ентузіазм святих, спрямований на завершення будівництва храму, підбадьорював Сідні, але борги Церкви росли з кожним днем. Сідні підписався під багатьма найбільшими позиками і знав, що у випадку невиплати Церквою боргів, він зазнає фінансового краху. Дивлячись на бідність святих та їхні жертви заради завершення будівництва храму, Сідні також хвилювався, що у них ніколи не буде ресурсів або бажання завершити його.
Охоплений турботою, він іноді піднімався на стіни храму і благав Бога послати святим кошти, необхідні для завершення будівництва храму. Коли він молився, сльози капали з його очей на каміння під ногами14.
За 500 миль на північний схід від Кертленда двадцятиоднорічна Керолайн Тіппетс обережно поклала велику суму грошей серед одягу та інших речей, які вона везла з Нью-Йорка до Міссурі. Вона та її молодший брат Харрісон рухалися на захід, сподіваючись оселитися десь поблизу округи Джексон. Вони чули про переслідування святих в тій місцевості, але хотіли підкоритися Господньому наказу зібратися в Міссурі та купити землю в Сіоні до того, як її захоплять вороги Церкви15.
Ця заповідь була частиною одкровення, яке Джозеф отримав після того, як він дізнався про вигнання святих із Сіону. Там було сказано: “Купіть усі землі, які можна придбати в окрузі Джексон і околицях”. Кошти мали надійти через пожертвування. “Нехай усі церкви зберуть разом усі свої гроші, — наказав Господь, — І нехай шанованих людей буде призначено, саме мудрих людей, і послано їх купити ці землі”16.
Коли провідники філії, яку відвідувала Керолайн, дізналися про одкровення, вони закликали невелику групу святих поститися і молитися про Господню допомогу в зборі грошей для придбання землі в Міссурі. Деякі члени філії дали великі пожертвування готівкою та майном до фонду. Хтось дав кілька доларів.
У Керолайн було близько 250 доларів, які вона могла пожертвувати для фонду. Це була найбільша сума з поміж тих, які пожертвували у її філії, і, напевно, більша, ніж очікувалася від неї, але вона знала, що це допоможе святим викупити обіцяну землю. Коли вона внесла свою пожертву до фонду, загальна кількість грошей стала приблизно 850 доларів — це була значна сума.
Після зборів Гаррісон і його двоюрідний брат Джон були обрані для поїздки до Міссурі, щоб купити землю. Керолайн вирішила поїхати з ними, щоб слідкувати за своєю часткою пожертви. Після того, як Джон вирішив деякі справи, а їхня сім’я підготувала для них упряжку та фургон, Гаррісон, Джон та Керолайн були готові вирушити до Міссурі.
Коли Керолайн сідала у фургон, вона з нетерпінням чекала на початок нового життя на Заході. По дорозі Тіппетси планували зупинитися в Кертленді, тому провідники їхніх філій дали їм рекомендаційний лист для пророка, у якому пояснювалося, звідки в них гроші та що вони збираються з ними робити17.
Восени 1834 року Джозеф та інші провідники Церкви ще більше відставали у своїх платежах за землю храму, а відсотки за позикою продовжували накопичуватися. Деякі робітники вирішили безоплатно працювати над будівництвом храму, дещо полегшуючи фінансовий тягар Церкви. Коли сім’ї мали зайві гроші чи речі, вони іноді віддавали їх церкві для будівництва храму18.
Інші люди, як у Церкві, так і поза нею, надавали кредити, позичали гроші, щоб продовжувати будівництво. Пожертви та позики, у свою чергу, дозволяли оплачувати матеріали та давали можливість людям, які інакше були б безробітними, працювати19.
Завдяки цим зусиллям стіни храму піднімалися все вище, і в останні місяці року вони були достатньо високими, щоб столяри почали класти балки для другого поверху. Але грошей завжди ледве вистачало, і провідники церкви постійно молилися, щоб отримати більше коштів20.
На початку грудня сім’я Тіппетсів прибула до Кертленда. Гаррісон і Джон передали лист від їхньої філії до вищої ради. Оскільки зима вже майже наступила, вони запитали раду, чи варто їм продовжувати шлях до Міссурі чи провести ту зиму в Кертленді. Після обговорення вища рада порадила родині залишитися в Огайо до весни.
Відчайдушно потребуючи коштів, рада також попросила молодих людей позичити церкві трохи грошей, пообіцявши повернути їх до їхнього від’їзду весною. Гаррісон і Джон погодилися позичити церкві частину з 850 доларів зі своєї філії. Оскільки значна частина цих грошей належала Керолайн, рада покликала її на засідання та пояснила умови позики, яку вона охоче прийняла.
Наступного дня Джозеф і Олівер раділи та дякували Господу за фінансове полегшення, яке принесла сім’я Тіппетс21.
Тієї зими до Церкви надійшло більше позик і пожертв, але Джозеф знав, що їх все одно не вистачить, щоб покрити зростаючу вартість храму. Але Керолайн Тіппетс та її сім’я показали, що багато святих у віддалених філіях Церкви бажають виконувати свою частину у роботі Господа. З початком нового року, Джозеф зрозумів, що йому потрібно знайти спосіб зміцнити ці філії і попросити їхньої допомоги в завершенні будівництва храму, щоб святі могли отримати обдарування силою.
Рішення прийшло через одкровення, яке Джозеф отримав кілька років тому. В ньому Олівер Каудері та Девід Уітмер отримали наказ від Господа знайти дванадцять апостолів, щоб проповідувати євангелію світові. Подібно до апостолів у Новому Завіті, ці люди мали діяти як особливі свідки Христа, христячи в Його ім’я та збираючи навернених до Сіону та його філій22.
В обов’язки кворуму також входило служіння дванадцятьох апостолів в якості роз’їзної вищої ради, щоб служити в місцевостях, які виходили за межі підпорядкування вищих рад в Огайо та Міссурі23. Таким чином вони могли керувати місіонерською роботою, наглядати за філіями та збирати кошти для Сіону та храму.
Однієї неділі на початку лютого Джозеф запросив Бригама і Джозефа Янгів до себе додому. “Я хочу, щоб ви повідомили всім братам, які живуть у філіях, на невеликій відстані від цього місця, зустрітися на генеральній конференції наступної суботи”, — сказав він братам. Він пояснив, що на цій конференції буде створено кворум, до якого призначать дванадцять чоловіків.
“І ти, — сказав Джозеф Бригаму, — —будеш одним із них”24.
Наступного тижня, 14 лютого 1835 року, святі в Кертленді зібралися на конференцію. Під керівництвом Джозефа Олівер, Девід та ще один свідок Книги Мормона, Мартін Гарріс, оголосили імена членів Кворуму Дванадцятьох Апостолів. Кожен із покликаних чоловіків відслужили місії з проповідування євангелії, і восьмеро з них були в Таборі Ізраїля25.
Томас Марш і Девід Паттен були найстаршими з Дванадцятьох. Їм обом було за тридцять, Томас був одним із перших навернених. Він отримав свідчення про Книгу Мормона, коли її перші примірники ще тільки друкувалися. Девід служив на кількох місіях протягом трьох років після свого навернення26.
Як Джозеф сказав тижнем раніше, Бригама також покликали до кворуму. Разом з його найкращим другом, Гебером Кімболлом. Обидва чоловіки вірно служили керівниками в Таборі Ізраїля. Тепер Бригам знову залишав свою теслярську справу, а Гебер — свій гончарний круг, щоб виконувати Господнє доручення.
Подібно до новозавітних апостолів Петра та Андрія і Якова та Івана, дві пари братів були покликані до Дванадцятьох. Парлі та Орсон Пратти проповідували євангелію на сході і заході і тепер мали присвятити себе служінню церковним філіям у всьому світі. Люк і Лайман Джонсони проповідували на півдні та півночі і збиралися знову вирушити на місію, але тепер з апостольським повноваженням27.
Господь вибрав як освічених, так і неосвічених. Орсон Гайд і Вільям Маклеллін викладали в Школі пророків і збагатили кворум своїми глибокими знаннями. Джону Бойнтону було лише двадцять три роки, але він досяг великого успіху як місіонер і був єдиним з апостолів, хто навчався в університеті. Молодший брат пророка, Уільям, не мав переваги формальної освіти, але він був чудовим оратором, безстрашним перед лицем опонентів та завжди ставав на захист нужденних28.
Олівер давав апостолам особливе доручення після того, як їх було покликано. Він сказав їм: “Ніколи не припиняйте намагатися, доки не побачите Бога лицем до лиця. Зміцніть свою віру, відкиньте сумніви, гріхи та все своє невір’я, і ніщо не зможе перешкодити вам прийти до Бога”.
Він пообіцяв їм, що вони проповідуватимуть євангелію в далеких країнах і зберуть багатьох Божих дітей у безпеку Сіону.
“Ви будете управителями цього служіння, — свідчив він. — У нас є робота, яку ніхто інший не може виконати. Ви повинні проголошувати євангелію в її простоті та чистоті, і ми віддаємо вас Богові та слову Його благодаті”29.
Через два тижні після організації Кворуму Дванадцятьох Джозеф сформував ще один кворум священства, щоб приєднатися до апостолів у поширенні євангелії, зміцненні філій і збиранні пожертвувань для Церкви. Усі члени цього нового кворуму, який називався кворум сімдесятників, були ветеранами Табору Ізраїля. Вони мали мандрувати повсюду, наслідуючи приклад семидесяти учнів з Нового Завіту, які мандрували по двоє в кожне місто, щоб проповідувати слово Ісуса30.
Господь обрав сімох чоловіків, щоб головувати над кворумом, у тому числі Джозефа Янга та Сильвестра Сміта, керівника групи, який посварився з пророком під час походу Табору Ізраїля. За сприяння вищої ради Кертленда двоє чоловіків владнали розбіжності та загладили провину того літа31.
Пророк звернувся до нових кворумів незадовго після їхнього покликання. “Дехто з вас сердиться на мене, бо ви не воювали в Міссурі, — сказав він. — Але дозвольте сказати вам, що Бог не хотів, щоб ви билися”. Натомість, як пояснив Джозеф, Бог покликав їх до Міссурі, щоб перевірити їхню готовність пожертвувати та посвятити своє життя Сіону, а також зміцнити силу їхньої віри.
“Він не міг би організувати Своє царство через дванадцятьох чоловіків, які б відкрили двері євангелії для народів землі, і через сімдесятьох інших під їхнім керівництвом, які б ішли по їхніх стопах, — навчав він, — якби Він не взяв їх із групи людей, які готові були віддати своє життя і принесли таку ж велику жертву, як і Авраам”32.