Перші місіонери

Рідні та друзі Джозефа Сміта були раді ділитися Книгою Мормона навіть ще до того, як він закінчив її переклад.¹ Коли перші сторінки було надруковано, люди, такі, як Соломон Чемберлін, проповідували, використовуючи надруковані сторінки, призначені для коректури.² Сем’юел Гаррісон Сміт, брат Джозефа, вирушив на місію проповідування невдовзі після зборів, на яких було організовано Церкву. Він ніс сумку з примірниками Книги Мормона, щоб їх продавати. Місіонери, такі, як Сем’юел Сміт, проводили “котеджні збори” або невеликі збори у домівках людей, де вони говорили про Книгу Мормона та про відновлення в останні дні.³ І чоловіки, і жінки неформально ділилися євангелією зі своїми друзями та сусідами, роблячи це особисто та через листування⁴.

Перші члени Церкви з нетерпінням очікували того часу, коли вони понесуть Книгу Мормона американським індіанцям.⁵ В одкровенні, отриманому в 1830 р., Олівера Каудері та трьох його напарників було покликано на місію до “ламанійців”. Вони здійснили подорож на територію американських індіанців, розташовану за західним кордоном штату Міссурі. Хоча через тогочасні юридичні та політичні обставини ця група не змогла активно проповідувати у громадах американських індіанців, вони досягли успіху в Кертленді, штат Огайо. Протягом кількох тижнів після прибуття у Кертленд вони охристили десятки людей. Невдовзі у Церкви з’явилася сильна громада з новонавернених у Кертленді, багато з яких самі відслужили на короткострокових місіях⁶.

Перші місіонери часто починали свої проповідницькі подорожі з відвідування рідних, а потім проповідували й іншим людям, продаючи або позичаючи примірники Книги Мормона всім, хто хотів їх узяти. Книгу Мормона представляли як доказ покликання Джозефа Сміта відновити Церкву Христа. Місіонери невдовзі почали писати трактати (брошури для проповідування), щоб ділитися посланням про відновлення євангелії. Їхнє послання було зосереджене на відновленні Христової первинної Церкви, важливості духовних дарів як доказу істинної віри та на збиранні душ, що покаялися, щоб підготувати їх до Другого пришестя Ісуса Христа.

В одному з перших одкровень, даних Джозефу Сміту в Кертленді у 1831 р., було вказано, що місіонери мають подорожувати “по двоє” і покликання служити на місії часто давалися парам місіонерів, щоб вони трудилися у конкретних регіонах⁷. Багато хто з перших місіонерів отримали свої покликання проповідувати євангелію через одкровення, отримані Джозефом Смітом. У цих одкровеннях повторювалися настанови, які Ісус Христос дав Своїм учням у давнину — що вони мають подорожувати, не беручи з собою “ні калитки, ні торби”, і “обтрусити порох” зі своїх ніг, коли вони йдуть з міста чи дому, де їх не прийняли⁸. Подорожувати без “калитки і торби” означало, що вони мали йти без гаманця і грошей, і просити у тих, хто їх слухав, щоб вони дозволи їм тимчасово проживати та харчуватися в них, що було звичайним у той час. Коли місіонери стикалися з особливо жорстоким неприйняттям, вони обтрушували свої ноги на знак того, що вони свідчили цим людям і пішли від них. Коли в кінці 19-го століття місії стали більш структурованими і в багатьох територіях були створені філії, цей підхід став застосовуватися рідше. Місіонери рідко залишали призначені їм райони і робили грошові внески перед тим, як вирушити на місію, щоб допомогти фінансово забезпечити своє служіння на місії⁹.

Під час своїх місіонерських подорожей старійшини головували на зборах, і вже за кілька років у східній частині Сполучених Штатів та в Канаді були створені філії Церкви. Серед перших завдань, які Джозеф дав апостолам, коли організував Кворум дванадцятьох у 1835 р., було скеровувати діяльність цих філій і координувати фізичне збирання навернених до Сіону¹⁰. Відтоді Дванадцять, під проводом Джозефа, скеровували всю місіонерську роботу.

Британська місія, заснована членами Кворуму дванадцятьох наприкінці 1830-х і на початку 1840-х рр., була одним з тих місць, де відбувалося активне зростання Церкви. У цій місії були охрищені тисячі людей і вона надавала підтримку багатьом з них для міграції до місць збирання, таких як Наву, штат Іллінойс. У Британії Дванадцять займалися зміцненням філій та конференцій (груп філій). Разом з іншими місіонерами вони, подорожуючи Великою Британією, проповідували євангелію та готували новонавернених до імміграції в Америку. Коли перші святі останніх днів почали заселяти Великий Басейн, значну частину з них становили навернені з Британської місії¹¹.

У 1850-х рр. британські святі організували трактатні товариства — і чоловіки і жінки розповсюджували брошури, в яких пояснювалися вірування святих останніх днів. Жінки були особливо ефективними в цьому і стали, в певному сенсі, першими сестрами-місіонерками, але це було задовго до того, як жінок почали офіційно покликати на місію¹².

У 1842 р. Джозеф Сміт написав про те, що місіонери піднімають “прапор істини” у “Німеччині, Палестині, Новій Голландії, Ост-Індії та інших територіях”¹³. Планувалося відкриття місій у цих та інших територіях, але місіонери ще не дісталися туди або ще не створили постійних філій у цих місцевостях. Кілька спроб організувати місії за межами Сполучених Штатів та Європи за часів життя Джозефа Сміта були не дуже успішними, більшість з цих амбітних планів залишилися невиконаними до 1850-х рр.

Орсон Гайд, член Кворуму Дванадцятьох Апостолів, здійснив подорож до Єрусалима, щоб освятити цю Святу землю для повернення на неї юдеїв, але він не створював там постійної місії¹⁴. Починаючи з 1850-х рр., завдяки успішній роботі місії у Данії, відкрилась можливість для відкриття нових місій у Фінляндії, Швеції, Норвегії та Ісландії. Еддісон Пратт, який очолював перші місії на островах Тихого океану, створив філію на Таїті, а його дружина Луїза Барнес Пратт разом з Керолайн Крозбі та іншими місіонерами працювали над тим, щоб відкрити школу для дітей і навчати жінок-островітянок домашніх ремесел¹⁵. На початку 1850-х рр. було здійснено місіонерські подорожі в Китай, Індію, Чилі, Францію, Італію та Південну Африку, але кількість навернених там була незначною і більшість з них зрештою або відійшли від Церкви, або іммігрували до Юти. У багатьох із цих місцевостей лише через десятки років вперше будуть постійно присутні місіонери та будуть створені церковні філії.

Місіонерами у середині 19 століття були, як правило, одружені чоловіки віком більше 30 або 40 років. Часто бувало так, що вони покликалися на зборах церковної конференції, і їм нерідко доводилося залишати вдома своїх жінок, дітей та роботу, щоб служити від одного до трьох років. Вік місіонерів і тривалість їхнього служіння були різними, і місіонери здебільшого самі визначали дату свого звільнення від служіння. Деякі з жінок супроводжували своїх чоловіків, але їх було небагато. Зазвичай вони були дружинами президентів місій або інших місіонерів, які покликалися у віддалені місцевості на тривалі періоди часу. Місіонерів зазвичай висвячували в чин сімдесятника у Мелхиседековому священстві і нерідко покликали служити на місії у їхній рідній країні або у рідній країні їхніх батьків. Британська місія була найбільшою місією з огляду на кількість місіонерів і навернених, а постійне зростання місій у Сполучених Штатах сталося пізніше, наприкінці 19-го століття.

Через 10 років після прибуття святих у Долину Солоного озера між урядом Сполучених Штатів та Церквою стався військовий конфлікт. Війна у Юті в 1857–1858 рр. призвела до тимчасової перерви у місіонерській роботі, яка тривала до 1860-х рр. У Британії та у Західній Європі продовжували проповідувати євангелію, але у Сполучених Штатах та в інших країнах ці зусилля сповільнилися. Середня тривалість місії стала меншою, ніж один рік. Навіть по завершенні цієї перерви місіонерська робота зростала повільно, оскільки місіонери стикалися з протидією практикуванню святими множинного шлюбу. Незважаючи на це, провідники Церкви продовжували організовувати місії зі встановленими географічними межами та з президентами місій і давали покликання все більшій кількості чоловіків більш молодого віку (а згодом і жінок) служити проповідуючими місіонерами повного дня, щоб задовольнити потребу в місіонерах по всьому світу¹⁶.