Християнські церкви у дні Джозефа Сміта

Незадоволення великої кількості людей католицькою церквою в часи пізнього середньовіччя призвело до розпаду західноєвропейського християнства на багато різних деномінацій. Ця подія в наш час відома як Реформація. У середині 16 століття Мартин Лютер очолив перший потужний реформаційний рух у Німеччині, який став називатися його ім’ям. Жан Кальвін, сучасник Лютера, який був молодшим за нього, розробив докладну теологічну систему і намагався впровадити свої ідеї серед релігійної громади у Женеві, Швейцарія. Лютер та інші реформатори, такі, як Філіпп Меланхтон та Ульріх Цвінглі, сформулювали тези вірувань, відомі як “сповідання”, які послідовники їхніх рухів прийняли як правила віри. Інші, зокрема і члени руху анабаптистів, не погоджувалися з будь-яким з цих сповідань.

Упродовж століть англійські християни розвивали відмінні від інших християн традиції, але вони стали різко відрізнятися від римсько-католицьких, коли Британський парламент проголосив короля Генріха VIII верховним головою Церкви Англії, прийнявши відповідний закон у 1534 р. Протягом наступних ста років у Церкві Англії (Англіканській церкві) відбулася низка внутрішніх реформаторських рухів, що привело до появи таких релігійних спільнот, як: пуритани, пресвітеріани та квакери, які відокремилися від англіканства. Такий поділ активно продовжився і по той бік Атлантики, коли колоністи оселилися на своїх нових землях у Північній Америці.

Колоніальний уряд Британської Америки перейняв європейський зразок підтримки певних церков — затверджував їхні офіційні статути та надавав фінансову підтримку з надходжень від податків. Керуючись цими статутами, пуританські конгрегаціоналістські церкви процвітали, набуваючи в середині 18 століття домінуючого становища у північних колоніях. Англіканська церква була дуже чисельною у середньоатлантичних колоніях, але коли Американська революція розділила людей на патріотів і тих, хто залишався вірним Британії, англіканці в Америці дистанціювалися від своєї материнської церкви й прийняли нову назву — Єпископальна церква.

Колонії надавали більше релігійної свободи, і деякі релігійні рухи, які у Європі перебували у стані застою, процвітали в Північній Америці. Наприклад, до руху методистів долучилося набагато більше людей у Північній Америці, ніж в Англії, де він зародився. І християни, які сповідували хрищення зануренням у воду, започатковували баптистські релігійні громади в Америці саме в той час, коли уряд Англії кидав їхніх європейських одновірців за ґрати.

Можливості для вибору релігії розширилися після заснування Сполучених Штатів Америки наприкінці 18-го століття. Конституцією Сполучених Штатів і, з часом, законодавчими органами кожного з штатів скасувалися статути церков, які отримували фінансову підтримку від уряду, надаючи цим можливість розвиватися багатьом різним конфесіям. До середини 19-го століття особливо збільшилася чисельність методистських і баптистських церков, перевищивши чисельність конгрегаціоналістських церков, яких раніше було найбільше всього у Північній Америці.

Іноді церкви розподілялися на категорії за їхньою організаційною структурою та стилем поклоніння. Наприклад, єпископальні церкви іноді називалися “високою церквою”, бо вони наголошували на більш формальних ритуалах та ієрархії, які Церква Англії успадкувала від католицизму. З іншого боку, методисти й баптисти надавали перевагу братерству, притаманному “низькій церкві”, більше наголошуючи на особистому духовному досвіді та наверненні, ніж на владі священників та ритуалах. Християни “низької церкви”, або євангелісти, як їх пізніше назвали, брали участь у багатьох релігійних та соціальних реформаційних рухах і відігравали ключову роль у виникненні тих релігійних пробуджень, про які писав Джозеф Сміт у своїй історії. Мета цих пробуджень часто полягала в тому, щоб спонукати до дії всіх християн, а не в прагненні залучити навернених до якоїсь конкретної релігійної групи. Цей євангельський рух, а також збільшення можливостей для вибору релігії, привели у Сполучений Штатах до значного зростання відвідуваності церков і релігійної приналежності.

Серед перших святих останніх днів було багато колишніх методистів, пресвітеріан і баптистів, а також кілька конгрегаціоналістів, лютеран, членів єпископальної церкви, квакерів, шейкерів, а також протестантів, які не належали до жодної з церков. Одна з громад реформованих баптистів у штаті Огайо намагалася відновити початкове християнство, як воно описано у Новому Завіті. Ця група зустрілася з місіонерами святих останніх днів у 1830 р. і багато хто з членів цієї групи повірили в істинність Книги Мормона. Інші члени цього реставраціоністського руху сформували окрему конфесію, відому як Церква Христа (Учні Христа).

Хоча люди, які стали святими останніх днів, припинили своє членство у тих церквах, до яких раніше належали, втім, приєднавшись до святих, вони принесли з собою багато традицій та вірувань. Те, що члени Церкви походили з різних християнських церков, істотно вплинуло на культуру Церкви у перші роки після її відновлення.

Пов’язані теми: Religious Beliefs in Joseph Smith’s Day, Awakenings and Revivals, Joseph Smith’s First Vision Accounts